Бачу перші - ще листопадові - сніжинки, що припорошують нас. Починаємо все - вдруге. Ти перепитуєш - чи буду чекати. Сяють під ліхтарями - й сніжинки,і твої очі, навіть голос твій. Бачу, як потім не раз бігла, навантажена пакунками - встигнути до виїзду машини. Незалежно від пори року, ставало спекотно, що одяг прилипав до тіла. До посилки - для тебе - записка. ("Допоможу в усьому, чекаю...Перемагай"). Онімілими ногами - додому. Розбудити-протерти кришталеву кулю.
Яке велике, яке бездонне синє небо! Білі хмаринки повільно пропливають по ньому, навіть не глянувши донизу. У них свої справи.
Маленька дівчинка років восьми, біла, як кульбабки, що розрослися по зеленому лузі між польових гвоздичок і незабудок, вибігла з прохолодної річки, розкинула свої тоненькі рученята і закрутилася на місці. Веселий дзвінкий сміх розвіяв тишу, злякавши зелених коників. Дівчинка спинилася, впала на травицю і великими волошковими очима глянула в небо. Воно ще крутилося, бігли по колу хмарки. Снували ластівки. Хороше!
