Тетяна Вара
Кульбабка
Яке велике, яке бездонне синє небо! Білі хмаринки повільно пропливають по ньому, навіть не глянувши донизу. У них свої справи.
Маленька дівчинка років восьми, біла, як кульбабки, що розрослися по зеленому лузі між польових гвоздичок і незабудок, вибігла з прохолодної річки, розкинула свої тоненькі рученята і закрутилася на місці. Веселий дзвінкий сміх розвіяв тишу, злякавши зелених коників. Дівчинка спинилася, впала на травицю і великими волошковими очима глянула в небо. Воно ще крутилося, бігли по колу хмарки. Снували ластівки. Хороше!
Десь загуркотів грім. Дівчинка підвелася, пильно вдивляючись у небо: "Що це?" Раптом - свист! Удар! І яскраве-яскраве світло! І...тиша...
Тиша розриває скроні...Біль розриває маленьке тільце...Великі волошкові очі бачать синє небо, білі хмарки і...тиша...
Потім біль відходить, німіє. Небо червоніє і теж відходить...Зникає світло і...тиша.
Десь злякано стрекотнув коник-стрибунець. За ним - другий, третій. Спочатку несміливо, потім весело, голосно. Заснували вгорі ластівки. Закивали голівками гвоздички.
Над луками надривно неслося:
- А-а-а! Нюша-а!
Маленька дівчинка, схожа на кульбабку, лежала на розірваній землі і великими, волошковими...мертвими очима дивилася в небо на білі, пухнасті хмарки.
Війна...
| 
