Лідія Стрельченко
Кришталева куля
Бачу перші - ще листопадові - сніжинки, що припорошують нас. Починаємо все - вдруге. Ти перепитуєш - чи буду чекати. Сяють під ліхтарями - й сніжинки,і твої очі, навіть голос твій. Бачу, як потім не раз бігла, навантажена пакунками - встигнути до виїзду машини. Незалежно від пори року, ставало спекотно, що одяг прилипав до тіла. До посилки - для тебе - записка. ("Допоможу в усьому, чекаю...Перемагай"). Онімілими ногами - додому. Розбудити-протерти кришталеву кулю.
Бачу дорогу й сніги. А потім уже - багато снігів без доріг.
Бачу тебе й дівчину, яка приносить на блок-пост гарячі котлети. Снігами та льодами обриваються дроти. Кучугури до неба наносить на серця...
Ти все рідше відповідаєш на дзвінки, а коли говориш, твій голос ледь чути, як із замету. Кажеш про складну ситуацію. Справді бачу: складно, небезпечно. А коли стихає - до позиції знову йде дівчина. Ти береш обід зі згортку. Прицмокуєш. Обіймаєш її. Цілуєш, облизуєш її щоки.
Кришталева куля крутиться, мов на дискотеці. Там у вас, кажеш, також дискотека, і кулі - не кришталеві, а... Приїхати - не відпускають. Замінити тебе немає ким. До ротацій іще далеко.
Темно-сірою доріжкою відлиги йде до тебе та сама дівчина - несе свій живіт на перших місяцях. Ти рідко, але все ще відповідаєш. Розмови - уривчасті. Самі лише звуки. Я знаю все, проте які маю докази, крім побаченого у трикляту кулю?
Так не весняно, не по-літньому, а все більш пізньоосінньо. Для зустрічі та розмови ти так і не знайшов часу. Телефон, схоже, змінив. Бачу твоє весілля. Не з тією, що котлети і що живіт. Хтось із гостей кричить про неймовірно красиву пару. Це останнє, що я бачу в кулі до того, як вона розлетиться на друзки, на дрібні-дрібні сніжинки-льодинки, які вкривають дороги.
2018
| 
