Хто з нас не мріяв побувати в Парижі? Ця примарна мрія недавніх часів залишила відбиток у новочасному фольклорі на кшталт: - Знову хочу в Париж! - А ти вже там була? - Ні, вже хотіла! Чи, скажімо, в рядках із пісніВолодимира Висоцького, що стали загальнонародноулюбленими: Куда мне до нее?! Она была в Париже! И снова говорим На разных языках. Проте зовсім недавно нашімрії часто вміщалися в формулу, знову ж загальнонародну: пролетів, як фанера над Парижем. Як дивно, але в наш прозорокордонний, хоч малогрішний для більшості пересічних українців час ( у розумінні грошей, а не гріхів), подібні мрії часом можуть збуватися. Хочете приклад? Будь ласка! Нещодавно група броварців у складі учнів ЗОШ №5 м. Броварів, художника Костянтина Лавра та автора цих рядків на запрошення французько-української асоціації, якою керує Олена Місталь, побували в Парижі. Поїздка ця стала можливою для нас насамперед тому, що обійшлася щонайменше вдвічі дешевше, ніж у туристичній мережі. Адже літали ми літаками австрійських авіаліній за маршрутом Київ - Відень - Париж - Відень - Київ власним коштом. Залишаю, як кажуть, поза кадром дивовижні фотокадри (даруйте за каламбур), зроблені з ілюмінатора літака. Не встигаєш опам'ятатися, як під крилом рідна земля змінюється чужоземною. Ось уже й Ві денський аеропорт із непривітними, а то і відверто грубими митниками. Здається, промайнула коротка мить, а під крилом літака австрійська земля змінилася французькою. Митний контроль, привітні усмішки працівників аеропорту імені Шарля де Голя супроводжуються незмінним: бон жур, сіль ву плє ( добрий день, будь ласка). Парижани доброзичливі, привітні. На тиждень ми занурилися в неповторну атмосферу Парижу. Попри побутові негаразди, він запам'ятався як світова туристична Мекка, непересічний мистецький ( і не тільки) центр Європи, а в багатьох аспектах і світу. У так званому великому Парижі (власне Парижі із колишніми передмістями, що територіально давно злилися із французькою столицею) живуть 13.5млн. людей. Здається, влітку там не менше й туристів. Париж нагадує розтривожений вулик, у якому зійшлися народи, раси, мови, культури, особистості... Корінні парижани губляться серед цієї строкатої різноплемінної і разномовної маси. З перших днів я навчилася розрізняти їх за вродженою інтелігентністю, скромним, проте елегантним одягом та ще легенькими курточками в спеку. Дається взнаки паризьке метро, надзвичайно розгалуженою мережею якого тут користуються всі. У метро не жарко навіть у спеку, тут завжди гуляють протяги. Парижани бояться простудитися! Звичайно ж, ми, як і багато туристів бачили Ейфелеву вежу, гуляли на Єлісейських полях, нюхали ( а де хто навіть покупав) знамениті французькі парфуми в розташованих тут фешенебельних магазинах, фотографувалися на площі Згоди, біля Тріумфальної арки, на Монмарті, пройшлися Мулен-Ружем, зробили два почесних кола водами Сени на туристичному катері, бачили ще багато знаменитих місць... Особлива сторінка Парижу - його храми. Ми відвідали їх небагато, проте залишилися вони в пам'яті на все життя. Звичайно ж, ми милувалися неперевершеними вітражами, живописом, історичними реаліями, архітектурно довершеним зовнішним виглядом храму Нотр Дам де Парі, відомого всім з однойменного широко знаного в світі роману Віктора Гюго. Мимоволі уява малювала маленьку дівчинку Козетту і горбуна Квазимодо... У храмі Сакре Кер (Святого Серця), розташованому на найвищій точці Монмартру, слухали орган, службу Божу... Ми з Людмилою Думенко, заступником директора ЗОШ №5, керівником нашої туристичної групи, поставили свічки за упокой своїх померлих рідних, та за здоров'я і благополуччя живих... На оглядовому майданчику біля Сакре Кер - світ у мініатюрі. Тут представники всіх народів і рас, що населяють земну кулю: білі, чорні, жовті; у вишуканих сукнях і в примітивних шортах та майках; жінки загорнуті в сувої тканин ; із закртитими паранджею обличчями; майже оголені... Звідси Париж - мов на долоні. На стовпці балюстради ( площею значно меншою 1 кв. м) чорношкірий віртуоз виробляє неймовірні піруети з м'ячем. Публіка дивиться, аплодує, кладе йому в потертий капелюх євроценти. А тлом цієї животврної картини служить панорама Парижу... Тут людські душі відпущені на волю... Цим користуються злодії , які, як скрізь у світі, є в Парижі. Упіймав гаву - залишився без грошей, фотоапарата, документів... Особлива сторінка - Париж мистецький. Бути в Парижі і не побувати в Луврі неможливо. Час огляду був обмежаний, проти ми встигли побачити чимало: всесвітньовідомих Джоконду і Венеру Мілоську, полотна Рубенса, Ботічеллі, Веласкеса... Від епох та імен обертом ішла голова. Зір та об'ктив фотоапарата жадібно фіксують побачене (до речі, тут в усіх муузеях дозволяється фотографувати!). Аналіз буде потім, коли картини, деталі випливатимуть із небуття і тривожитимуть уяву вже вдома, в Броварах... Вразили пишнотою і високим рівнем мистецтва покої Наполеона , галерея Аполлона... Вразив Лувр! Я там уже не вперше, але Лувру багато не буває. Сюди хочеться повертатися і повертатися... Уперше я побувала в мистецькому музеї Д'Орсе . Найбільше мене приваблювали сюди полотна обожнюваних мною художників-імпресоністів. Альбоми з їхніми роботами я збирала все життя, а тут така нагода побачити оригінали... Серце тьохнуло вже з перших робіт Дега - всесвітньовідомих танцівниць. Не вірилося, що довкруг зібрані полотна В. Ван Гога, П. Гогена, А. Дерена, А. Руссо, Тулуз-Лотрека, Е. Мане, К. Моне і багатьох - багатьох інших улюблених художників. Випадково потрапили до центру сучасного мистецтва імені Жоржа Помпіду, який зовнішнім оздобленням (гнуті труби, металеві драбини, величезні площі скла тощо) нагадує промислове підприємство. Серед його експонатів багато творів абстракціонізму та інших сучасних течій. Хоч багато що - звичайне штукарство, трапляються серед експонатів і дуже оригінальні роботи. Пораділи з великої і дуже гарної виставки творів Василя Кандинського - російського художника, рік творчості якого припав на перші три десятиліття ХХ ст. Помилувалися панарамою з-за скляних стін. Трохи спілкувалися з українською громадою Парижу та його передмість. Були на пікніку в парку Монсо, де колись любили працювати імпресіоністи; на так званих вечорницях, а насправді вечірці з випивкою, закускою і танцями під українську музику (близько 150 чол.). Мені випало знати стару українську діаспору Франції, тому иушу сказати, що нинішня дуже відрізняється від колишньої. Ще в 90-х роках ХХ ст. я зустрічала там людей трьох хвиль української діаспори: 20-х років (так звана петлюрівська), 30 - 40 -х років ( трудова, заробітчанська, переважно вихідці із Західної України) та часів воєнного лихоліття. Їххня визначальна риса - український патріотизм. Сьогодні все по-іншому. Серед діаспорян доволі багато байдужих до України, радих що вирвалися. Особливо мене вразила зустріч із українцями, що приїхали в Париж на тур вихідного дня з Німетчини. Це були заробітчани з Житомира, з Бучі, з Ірпеня, і навіть із Броварів. Їхні погляди й інтереси здебільшого продиктовані меркантильними потребами. Мені довелося і там вести "виховну роботу". Вражало, що ці люди навіть на чужені говорили каліченою російською мовою, навіть не пробували між собою спілкуватися рідною. І це на відміну від усього світу! Бо скрізь земляки з приємністю спілкуються рідною мовою. Тільки не українці. От це кляте рабство, що в'їлося в кров! Щоправда, українці Парижу тримовні: говорять українською, російською і французькою. Є в Парижі Український культурноінформаційний центр, що діє при посольстві України. Цікава історія самого приміщення. Його продав посольству України ...Ален Делон. У центрі працює українська школа мистецтв де навчається 62 дітей різного віку, переважно українці, але є навіть чорношкірі... Ми мали зустріч із учнями та вчителями цієї школи. Ми з К. Лавро ознайомив дітей зі своїм творчим доробком - дитячими книжками, що побачили світ у багатьох видавництвах світу, в т. ч. й у Парижі. Кільком із нас випала нагода побувати у Версалі - містечку французьких королів, помилуватися найкрасивішим у світі садом із музичними фонтанами, побачити мистецький музей - колишні королівські покої... Париж є Париж. У ньому завжди є що бачити. Керівник туристичеої фірми " Феєрія мандрів" який був у Парижі понад 300 разів, запевняє: щоразу знаходить там щось нове, небачене. Париж треба бачити своїми очима. Слухати про нього - все одно, що заочно їсти. Отож, любі броварці, через терні до зірок! Попри бідність, негаразди і безгрошів'я - до Парижу. Шкірка таки варта вичинки.
