Евгения Савченко
Верба
Присвячується старим, мудрим деревам,
котрі бачили так багато…
І були вбиті, зрубані за лічені хвилини.
П’яти поверховий будинок здавався вже маленьким. А колись кожна гілочка Верби тягнулась вгору намагаючись догнати перший, другий, потім п’ятий поверх. А зараз будинок стояв так низько, а по даху ходили птахи.
Перші промінчики весняного сонця торкнулися верхівки старого дерева. І кожен тільки що народжений листочок розгорнувся до сонечка. Тихо. Незабаром почнуть прокидатися люди, і тиша переросте в гомін людей та дитячий сміх, а зараз… зараз Верба грала своїми довгими гілочками-прутиками підставляючи їх вітру.
«Щось не так… не так як завжди… Сонце не так гріє? Тиша самотня? Звідки вітер приніс відчуття тривоги?» Ні... це не вітер приніс тривогу. Кожен корінь, прутик, листочок величезного старого дерева відчував біду, котра таїлася в серці. Хвилина за хвилиною йшов час котрий наближав…
Ось і перші ще сонні люди пробігають біля дерева поспішаючи по своїх справах, від деяких людей віяло весною та легкістю, від інших важким смогом та важкими думками.
Почувся гавкіт собаки і за мить ствол верби задряпали маленькі гострі кігті кота. Вербі вони не принесли болю. Величезне широке дерево звикло захищати і давати дім тваринам та птахам. Собака трохи поскакав навколо дерева і втік. Кіт озирнувся і зістрибнув з дерева. Шум залучив молоду жінку котра гуляла з дитиною. Хлопчик поглянув у слід втікаючому котові, а потім взяв палицю і почав рубати молоду, але вже високу траву яка зростала під вербою. А ось вже палиця почала бити по стволу дерева. Кожен удар вібрував по всьому стволу, заходивши в кожну гілочку і навіть піднімаючись до верхівки. Коріння віддавали удари у землю. Це було на багато гірше ніж кігті будь-якого кота, чи дзьоб птахів. Хлопчик засміявся і почав рубати кінці світло-зелених прутиків, що звисали над землею. З гілочок посипалось листя вони лягали на землю як обірвані крила метеликів. Мати стояла і відводила очі, головне - щоб син не турбував її. Нарешті дитяті набридло терзати траву та дерево і вони пішли геть.
… Колись п’ядисят сім років тому маленька дівчинка у землю увіткнула маленький прутик, вона вірила, що з маленької палички виростить дерево. Так вірила... що кожен ранок приходила зі своїм маленький зеленим відерком і поливала його. І прутик верби дав коріння... Потім дівчинка-мама кудись поділася, мабуть поїхала звідси і дерево більш ніколи дівчинку не бачило, але її руки… дотик Верба ніколи не забуде.
Сонечко піднімалось вгору , ставало все тепліше. У п’ятиповерховому будинку відкривалися вікна, і Верба могла розглядати людей котрі виходили на балкони. Деяких дерево пам’ятало з самого малку, але таких людей було не багато.
Раптом почувся шум від величезної машини. Як же Верба не любила їх. Навіть листочки, коли поруч проїздила машина, відвертались від неї, а отруєне повітря ще довго не давало дихати. Автокран зупинився біля Верби. З нього вийшло кілька чоловік, вони щось живо обговорювали. Від них відчувалася ворожнеча до дерева, неначе кожен з них ненавидів її, за те що вона тут зростає, за кожну гілочку, за кожен лист...чому?
Знову завелася машина і під'їхала ще ближче до Верби чіпляючи і зриваючи листя та гілки. Вгору почала підійматися люлька з чоловіком. Почулось оглушливе ревіння і у ствол, що недавно витягнувся, врізалася бензопилка. Тирса розліталася на всі боки... кожна крихітка деревини пульсувала болем... і бажанням жити. І ось Верба як каліка стоїть обрубана… без верхівки… але ще може жити… якщо їй дадуть.
Люлька почала опускатися. Бензопила замовкла. Десь далеко почувся спів птахів… але не на її гілках… Зі ствола потік сік… саме життя…
Знов рев… знову біль… ще велика частина дерева глухо впала на землю і відкаталася на кілька метрів.
Верба досі відчувала свої гілки, свій ствол, кору, навіть зрубаними. Відчувала як намагалися рости маленькі листя на самої верхівці, по котрій ступали грубі важки чоботи робітників.
Сік тік по стволу струмками, вся кора дерева, що залишилася, була мокра від сліз. «Невже вб’ють? Невже більш ні одна тварина не доторкнеться… не побачу поверхів…. До котрих тягнулася усе життя… даху та птиць….»
Останні хвилини життя знову пронизав виск бензопилки. Тепер Верба лежала на землі підім'явши під себе молоді трави, які були зламані і убиті так само як і вона... Товста півстолітня верба виявилася такою ж слабкою і уразливою в руках людини як і кожна травичка завалена під нею.
Автокран виїхав забравши з собою шум і страх. Верба вже не чула спів птиць, кроки проходячих людей... але гілочки чомусь як і раніше тягнулися до сонця. До вмираючого дерева, підійшла дівчинка. Вона відірвала прутик та відійшовши на декілька кроків, посадила його у землю. Невже це та дівчинка? Маленька гілочка відчувала теплі руки, дивовижно…
хоч вона і нещодавно виросла, але пам’ятала як в дуже давні часи саме такі ручки посадили її у землю. То були інші ручки… але Верба виросте, вона зможе.
| 
