Вечірня таїна Заключний акорд органа урочисто сповістив про завершення вечірньої меси. Умиротворені та втішені повчальною проповіддю священика, віряни неквалом залишають Божий дім. Гасне світло, зачиняються масивні двері. Кілька скрипучих обертів ключа - і я відділена від людей та мирської суєти. Стою, звикаю до самотності, в темноті. Якусь мить опановую підступну розгубленість, що насідає на стривожену свідомість. Щоб угамуватися, намагаются знайти надійний захист. Обережні кроки приводять мене до величної постаті Ісуса Христа. Його присутність відразу втихомирює хитке сумління - рішення побути одній у звичному місці при незвичайних обставинах було вірним. Через високі вузькі вікна під куполом ледве пробиваються скупі відблиски засніженого міста. Потріскуючи і спалахуючи, доплакує остання свічка. Чорна темнота накриває усе навколо. Згодом, освоївшись у темені, добиваюся до кіота, де зберігається Тіло Господнє. Вгадую святий лик Ісуса Христа на кольоровому вітражі і молюся, молюся. Прошу у Нього спасіння душі покійного, якого із жалем і тугою поминаю у сороковий день відходу у вічність. Відчуваю, що й сам він у ці хвилини поруч зі мною. Перебираю в думках віхи нашого спільного життя... Час неначе зупинився. Із подивом розглядаю світле півколо, яке, немов веселка, здійнялося грайливим променем. Звідки взялося таке захоплююче і загадкове видовище? Очевидно, це знаковий візит... При слабкому світлі мобільного телефону відшукую у молитовнику потрібні рядки. Читаю пошепки, та мої послання повертаються до мене відлунням, сповненим болю великої втрати, вірою і надією на вічне життя та спасіння душі людської. Не раз переймалася думкою: мабуть, страшно людині одній у костьолі? І ось доля відповіла на моє запитання. Виявилося, що з вірою і під покровом Божої Матері, в оточенні Святих, що стояли на сторожі мого спокою, і під недремними оченятами юних ангелів на колонах храму страхові місця не знайшлося. Поклоняючись благородній постаті Діви Марії, дякувала Їй за подароване диво неповторного відчуття святого оточення. А Вона, стоячи серед живої зелені і білих троянд, здавалося, вітала мене і благословляла за віру і самопожертву. Відчуття безпечного захисту і повної довіри творять неймовірне - мені комфортно серед пустих лав мовчазного собору навіть у темноті. Дякувала небесним силам за те, що збагатили мене витримкою і вселили спокій у вистраждану душу. Три години блаженства у духовній атмосфері збігли непомітно. Обізвався ключ у замку, відгукнулися двері. У темне святилище увірвалося морозне повітря і несміливі відблиски вуличних ліхтарів. Храм засяяв каскадом струнких свічок на витонченому панікадилі - і торжество Святого Духа ожило з новою силою. Вірю, що вечірня таїна безлюдного костьолу освятила мої сподівання на добро і Боже благословіння. 8.02.10
