Проштовхуюся з валізами у вагон. Радію: новий потяг, бархатні полиці, білосніжна постіль у смужечку. Деруся на верхню бокову полицю, нижньої не дісталося. Я пенсіонерка. В мені центнер. Зріст до двох метрів. Двоє молодих дужих хлопців, у яких нижні полиці, заштовхують мене наверх. Пасажирам сміх, безкоштовне шоу. Намагаюся повернутися - не можу. Хочу випрямити ноги - немає куди. Полиця на двадцять сантиметрів коротша за мене і на пів метра вужча. Пробую закинути ноги на стелю - не виходить. Третя полиця притискує мене до другої. Десантом спускаюся на підлогу. Піді мною лежить негр чорний - пречорний. Попереджаю і пояснюю, якщо він не хоче бути роздушеним мною, нехай лягає зверху. У негра очі від подиву мало не викотились з орбіт і він одним махом злетів на верхню полицю, а я лягла на його місце. Виключили світло. Повкладалися не всі. Мої сусіди по купе міряли вагон від провідника до провідника. У провідника "Оболонь". Вечір заливали в барило. Вдовольнившись, нарешті попадали горілиць, не роздягаючись. Хтось сопів, хтось хропів, а третій пузатий, за стінкою у мене, орав, мов гусеничний трактор, забиваючи стукіт коліс. То реве, то хрюкає, мов свиня. І це було в такій чіткій послідовності, наче він все життя тренувався. Слабо нервові засовалися на своїх полицях, посхоплювалися. Я накинула на голову подушку - не допомагає. Постукала по стінці - глухо. Посіпала за ногу - хрюкає. А тоді схопився. Напевне " Оболонь" на краник натиснув. - Ну ви й даєте! - кажу до нього. - Через вас ніхто не спить. А він як гаркне: - Я ще нікому не давав! А як дам, то з вагона вилетиш. Нарешті оголосили його станцію і я полегшено зітхнула. Скрутилася калачиком і навіть задрімала. Прокинулась від крику: - Ти що, очманів? Ти ж мені на голову наблював! Зворушилися у вагоні, попіднімали голови, крик, галас, сміх. Потерпіла пішла мити голову, а очманілий завалився спати. Я перехрестилася: - Слава Богу не на мене, - і натягнула на голову мокру ковдру. З вікна стікала водичка на мою постіль.
