Ненаписане місто Потрісканий асфальт. Стаціонарна зграя голубів. Ти на площі Шевченка у Броварах. І поки не поїхав подорожувати далі, вирішивши, що тут немає нічого цікавого, скажу про місто ненаписане. Знаєш, десятки років тому серед зими діти самі заливали тут ковзанку. Цілодобову і безкоштовну. До війни тут було кільце трамваю. Відтоді він так і не повернувся до міста. Як не повернулася на своє місце і церква святих Петра й Павла. Вона воскресла – далі. Тут залишився – Шевченко. Підемо до скверу. Цей сквер чомусь так полюбили пияки. За давнім броварським повір’ям, на одній із каштанових алей, у закутку, є лавочка смертників. Посидіти на ній завжди тягне алкоголіків, які невдовзі мають відійти. У центрі скверу – пам’ятник Тарасові Шевченку, навколо якого (щодня) люблять бігати діти і (час від часу) давати різні обіцянки – чиновники. Діти – нічого не обіцяють. Їм просто весело тусуватися біля Кобзаря. У місті живуть дивовижні люди. Більшість намагаються вирватися з Броварів – на роботу чи хоча б на відпочинок до інших населених пунктів. Пакують величезні рюкзаки, тягнуть багатотонні торби. Їдуть вклонитися львівській, празькій чи ще якійсь бруківці. При тому, що майже такою самою вимощені багато броварських вулиць. Тільки вона дуже надійно схована під кількома шарами асфальту. Подекуди пробивається через вибоїни, щоб ковтнути повітря. Такі от замасковано-бруковані вулички ведуть до озера Кохання. У ньому зазвичай купатися заборонено. Про що сповіщають таблички. Але відпочивальники не дуже на них зважають. Уявляєш – заборонено купатися у Коханні?.. Мають вулички й провулки назви – дуже точні й символічні. Київська веде до Києва. А провулок Радянський – тупиковий. Та життя тут не зупиняється, давно ставши суцільним карнавалом. Майже щоночі вибухають феєрверки, а на спорожнілій трасі влаштовують перегони на авто чи мотоциклах. Вечорами над містечком кружляють кажани. Удень під дахами і балконами хрущовок ластівки в’ють свої гнізда. Зранку мешканців багатоповерхівок можуть розбудити своїм криком півні з сусідніх приватних будинків. Рух – постійний. Зі свого постаменту за всім спостерігає Шевченко. А набридає метушня – переводить погляд на Броварський ліс, що частоколом оточує містечко. Про нього поет писав колись. Тепер – не завжди впізнає.
Присядьмо тут на доріжку, поки вирішиш, чи їхати далі.
