Не выходи на улицу, не совершай ошибку… И. Бродский
Дзявчить
будильник. Такий химерний, та ще й зеленого кольору. Одразу з’являється
пані Тверезість. Вдягнути на нього намордника, вимкнути! Отже, вже
дванадцята. Треба раніше лягати спати. Ці соціальні мережі – болотиста
місцина Полісся: відводиш ліву руку від клавіатури, права – ще
впевненіше лягає на мишку. Мишачі перегони на витривалість.
Зараз із дзеркала на мене погляне інша людина. Ось, на голові розгардіяш
(десь тут був гребінець): треба менше крутитися уві сні. Або – це
подушка мене ненавидить. І подружка також, до речі. Коханнячко не
розділене ні з ким. Так, нас двоє: я дивлюся на нього, він – на мене, і
ніяких подружок, примарилося. Хоча можна було б двох подружок: для мене і
для того, що в дзеркалі сидить. Цікаво, якби одного разу звідти на мене
подивилася не інша людина, а зовсім інша людина! Зовсім не людина:
бичача голова, маленькі очиці. Хорхе був правий, що є інший Астерій. Є
інший я. У домі Астерія буде містерія, тобто у моєму домі. І не
містерія, а перевтілення. Маленький нікчемо із дзеркального світу, ти
бачиш перед собою комаху, але, якщо хочеш, я проведу тебе до того кутка
кімнати. Можливо, зумієш знайти вузеньку нірку білого кролика саме там.
Якщо не буде кролика, допоможеш мені застелити ліжко. Такі буденні
справи робити легко. Три-чотири. Як вправно твої довгі ноги вповзають в
ультрамодні джинси. Перевір кишені! Телефон, навушники, якісь гроші,
нехай. Витрушувач батьківського гаманця, коли ти будеш нарешті
працювати? Тобі щось здається неприємним? Правда ріже маленькі очиці?
Геть! Геть із дому без їжі та напоїв, геть із затишної коробки соціофоба
на світ божий! Чому ж без їжі? Ось у холодильнику є шоколад, який
пробуджує смак бажання. Гіркий, але не гірший за інших. Цікаво, а який я
на смак? Господь зробив мене за своєю подобою, отже і мене можна
спробувати на смак. Дуже прикро, що я сам не можу цього зробити. Треба
перевірити, чи закрив я двері. Так. Але ввижається щось інше,
мабуть,тому що я не гірший. Кожний має право на власний смак… Та де ж
той клятий ліфт?
Мені ввижаються ще й досі П’янкі любовні почуття… Їде!..
Гарно склалося. Такі тексти варті особливої уваги, оскільки вони
правдиві. Ямб, знову ямб, хоч і не п’ятистопний. Краще ями, аніж ямби
обминати. Ехо була закохана у Пана, і народилася у них донька Ямба.
Пам’ятаю. Що у нас тут в плеєрі? Так, це…
Дорога, притрушена
пилом. Десь поряд гуркоче вантажівка, навіть крізь гучну музику в
навушниках чую. Як відбудували «Термінал», то вулиця Черняховського
стала схожою на Хрещатик. Усі так кажуть… Почуття – зупинився на цьому.
Римо-римо, де ти, коли потрібна? Рима повинна бути луною, епілогом до
кожного рядка. Але ж я не у горах. З почуттями зрозуміло,
досі-досвід-досить. Як добре, що немає ні сонця, ні дощу. Але треба
«досить». До попереднього!
Награвся прозою життя, Награвся прозою і досить. Інакше… Що інакше? Усе інакше – навіть я інший, який без мене не існуватиме. Добре. Інакше – втрачу власне «я», А не колись набутий досвід.
Буде
сонет, я хочу, аби вірш був сонетом, а я – Петраркою. Лаврового вінка
на голову, Понтифіку! Я на це заслуговую. Тепер сонце світить в очі,
хоча пилюки менше. Елітний бульвар елітного міста – ось справжній
броварський Хрещатик. Резиденцію Папи розташувати десь поряд. Лаура, яку
я бачив тисячу разів не знатиме про це? Навпаки! Терновий вінець Христа
за виснажливу працю. Десь у парку стоїть Голгофа – найвища точка цих
країв. Мій шлях туди – туди, куди ведуть ноги. Сперечатися може лише
спина, але на ній немає ноші. Голгофа – десь там римуватиметься краще, і
останні слова линутимуть луною. Мій шлях проліг у небуття… Гай-гай, це ж
Роман виходить із банку, як завжди, сутулий і наляканий, в руках –
якийсь чек. Треба привітатися. Відсахується!
Лякливий і
невпевнений в собі, але до банку ходить. Що ж це за місто таке? Лише
банки та аптеки. Ні, нам не голитися та вмирати, а жити вічно і
витрачати проценти з грошей, що лежать у банку, на ліки та презервативи.
Страшніше, ніж бути причетним до вічності, робити вибір.
Виходить, навіть якщо десять проти одного, робити вибір так само важко,
як не робити абсолютно нічого: лежати на ліжку і повільно помирати, йти у
небуття – найкращий спосіб позбутися себе і слова в собі.
Бо це лише чудовий спосіб Самому йти у небуття.
Ось
і катрени готові, запишу. Не ховати ж у пам’яті те, що виринатиме з неї
лишень частково. Ось якби ракета того дня влучила не у цю
дев’ятиповерхівку, а, скажімо, в мою.
Не вистачає подарунків?
Подарунок долі – найцінніший. Цей сонет буде другою нотаткою в телефоні.
Що тут на першому місці? Зелене світло! Цікаво, чи встигну? Нехай трохи
поглипає оком світлофор. Ходжу швидко, а бігаю ще швидше. Ось тепер
можна до кінця записати. На площі зовсім не людно. Навіть райдерів
немає. Райдери, скейтери, трейсери – усі одним миром мазані. Трейсери
трохи далі. Маленькі дітки порпаються в піску, а ці в нього стрибають.
Великі діти. 16 років – час розквіту юнацького максималізму й
інфантилізму. Це ж так модно – повісити на себе ярлик вправного
акробата. Ні, цього разу немає стрибунців. Коники-стрибунці чекають
затишного літа, аби своїм сюрчанням нервувати мамусь із малюками
дошкільного віку. Але майданчик один на всіх. Як прикро, у 16 років
ніким не бути, або бути просто людиною. Усі ми рівні, але деякі…
Подвійні стандарти: я працюю, а ви нічого не робите. Я все одно працюю,
хоча б’ю байдики не менше вас.
«Залізна діва» занурюється у вуха гвіздками. Я не в’язень, а вільна людина. Таку свободу має майже кожний.
Наприклад,
ось ця жіночка із важкими сумками здається вільною, але насправді: її
життя – це тюрма. Можу посперечатися: робота-сім’я, чоловік-діти-онуки,
ні хвилини вільного часу. Зелений автомобіль їде назустріч. А хай йому
чорт, куди він пхнеться? «Шкода» робить шкоду, водій з глузду з’їхав,
зате він прагматик. Мені невідомий об’єм двигуна цього автомобіля та
інші технічні характеристики, зате мені добре відомо, що водій «Шкоди» -
найпрагматичніша людина у світі. Навіщо ж об’їжджати, якщо можна так,
навпростець. Хіба у паку не заборонено їздити на машинах? Собак теж
заборонено вигулювати, але ж вигулюють: від мопсів до вівчарок. Забули,
що водій – друг пішохода, собака – друг людини.
Отож, подарунок
долі. Що там було раніше? Небуття. Тепер доля. Життя ніколи не
сприймається, ніби щось цілісне. У цьому його недолік. Ні, краще «і в
цьому». І в цьому є один недолік: Життя, як подарунок долі, Уже не сприйметься вповні.
Вся
суть – у катренах. Голгофа, поросла травою, не здається такою величною,
коли стоїш біля її підніжжя. Знову багато людей грають у настільний теніс.
Звичайно, 6 столів. Андрій із сестрою там кожний день. Сьогодні – не
виняток. Хоч би обідню перерву зробив. Ну, побачить мене чи ні. Підійму
рук вгору. О, вже бачить, віддає мені шану. Колись я у нього вигравав, а
зараз… Дуже важливо знайти для себе улюблену справу та комфортне
оточення. Тепер Андрій, як риба у воді. «Не сприйметься вповні» – щось
далі не пишеться. Треба йти додому, пришвидшивши крок, бо з голоду
помру. Останній погляд на Андрія. Цікаво, чому ж це у теніс не грає наш
колишній мер? Років два тому він був тут бажаним гостем. Мабуть, і столи
для себе поставив, адже, кажуть, що живе поруч у багатоповерхівці. Так,
пам’ятаю, 16 поверх, неповторний вид на Київ. Спочатку звикаєш: погляд
вниз – боязкий, погляд на столицю – зачарований. Коли ж це я останнього
разу там був? Здається, у квітні з друзями. Увечері подзвоню комусь із
них, лишень аби не відчувати себе самотнім. Куди подівся той інший я?
Причаївся десь, а дзеркала немає. Якщо знайти власне відображення в
калюжі, нічого не зміниться.
Увесь мій шлях перетворюється на
пасивне споглядання дійсності, що мене оточує: пошта на Майдані Свободи,
незрозумілі обличчя метушливих людей. Діти років десяти їздять на своїх
квадроциклах, а одному кортить підрізати високого худого бомжа із
торбинкою в руці. Ну от, зупинив свою машину і на мене витріщається,
ніби зробив якийсь подвиг. Ні, хлопче, ти не герой! Але як він дивився
на того нещасного бомжа: із жорстокістю та презирством. Якби на мене
погляд не перевів, збив би людину – не побоявся б. По Лагуновій піду
назад… І чому така ненависть до бомжів, себто безхатченків? Хоча мені
більше до вподоби саме російський еквівалент, який так органічно
вписався в українську мову. Бомжі, звичайно, теж не безгрішні. Хоча і
носять в собі блакитні душі, але тяжіють більше до смітників, ніж до
людей. Інша справа – безробітний п’яничка, якому завжди не вистачає на
пляшку пива, або бритоголове мурло. І незрозуміло, чи вони стали
інтелігентнішими, чи геть знахабніли – підходять на вулиці і просять
грошей: «Братан, у тєбя нє найдьотса двух рублєй, позарєз нада». Треба
йому, аякже! Головне – додати сакраментальну фразу: «Зємля же круглая,
может когда-то і тєбє понадобітса, так сойдьомся, я помогу». І він, і я
прекрасно розуміємо, що цього ніколи не станеться, але… Краще до сонета
повернуся, ніж про гниль думати. Це виснажує. Не сприйметься вповні.
Отож, отож…
Отож, крізь сонце променисте Нехай ввижається мені… Що
мені ввижатиметься крізь сонце? Як добре, сонце зараз за хмарами.
Тримаючи золото в руках, можна спустошити себе зсередини; дивлячись на
сонце, можна втратити зір. Два гострих промені виколюють твої очі. Тоді
кричатимеш: «Мене засліпив пан Ніхто», а всі дивуватимуться. Та й навіщо
те сонце? Аномального тепла попереднього літа було достатньо. «Зачем
тебе солнце, если ты куришь» гидотну якусь. Але я зовсім не курю і не
пробував навіть. Якщо до сонця приєднати гігантське зелене стебло, то
воно буде схожим на золотаві нарциси, які продає он та бабця біля
«Форума». Гарні квіти. Є ще тюльпани, але сонце на них не схоже. Може,
підійти і купити одну квітку. На десять гривень, що в кишені більше не
купиш, хіба що дві штуки, але ж я не до могили йду. Ось і все, п’ять
хвилин – і потраплю додому. На чому ж я там зупинився? Ввижається мені.
Квітка-таки гарна. Вона є ідеальним прикладом персонального сонця, яке
можна заховати за пазуху, а потім поставити до вази. Нехай ввижається
мені щось суто особисте. Не вистачає одного епітета. Гарне? Ну це вже
банально. Щось світле й суто особисте? Сонце і так народжує світло. Ні,
не годиться. Поки треба записати попередні п’ять рядків. Чому я так
швидко втомлююся?.. Два кольори: спочатку зелений, тепер – жовтий,
нікому не потрібне мистецтво – поезія, квітка як символ сонця та міфів.
Так, усе зі мною, але не вистачає себе – себе іншого, не вистачає
дзеркального відображення і ніжності, саме ніжності.
Нехай ввижається мені Щось ніжне й суто особисте. Скрегіт
ключів і замку, останній погляд руки – і ось воно: омріяне дзеркало.
Золотаві кучері. Кліпаючи сумними очима, мене розглядає чудернацька
квітка.
*** Мені ввижаються ще й досі П’янкі любовні почуття, Награвся прозою життя, Награвся прозою і досить. Інакше – втрачу власне «я», А не колись набутий досвід. Бо це лише чудовий спосіб Самому йти у небуття. І в цьому є один недолік: Життя, як подарунок долі, Уже не сприйметься вповні. Отож, крізь сонце променисте Нехай ввижається мені Щось ніжне й суто особисте.
