Восени, як тільки надворі стало прохолодно, миші, не питаючись, самовільно поселилися у нашій хаті. Спочатку вони заволоділи горищем і бігали там, мов коні, не даючи нам спати. Але горища із кукурудзою їм виявилося замало чи не так комфортно, і вони перебралися в хату, прогризши в стінах дірки. Та коли б то вели себе пристойно, то хай би вже й жили, місця всім вистачило б. Але ж вони виявилися такими нахабами: за квартиру не платили, залізли без дозволу у тумбочку і перетрубили всі наші крупи, полузали гарбузове насіння, а потім залізли у диван і з’їли теплий овечий ліжник, тільки клоччя лишилося. -- Дірки позабивай! – наказувала я чоловіку. — Мишоловку постав! -- Миші -- це домашні тваринки, - спокійно відповідав той. — Вони споконвіку живуть у хатах. Чого ти сердишся? Якщо Бог створив їх, значить, вони потрібні. А на вулиці можуть загинути. Але дірки все-таки забив, мишоловку із ковбасою поставив, а я на ніч заносила свого білого великого кота, садовила біля тумбочки і наказувала ловити мишей. Та кіт вилазив на холодильник, зручно вмощувався і спав міцним сном. Прокидався тільки тоді, коли в ньому відкривалися двері, і несамовито кричав, ніби його різали. Одного вечора я почула, що у тумбочці господарює миша, схопила кота вкинула туди і закрила дверцята. Кіт злякався і став вириватися звідти. А миша сховалася за банкою, сидить і дивиться на нас. Довелося мені банкою вбивати мишу. А потім кинула коту із злістю:” На, ледащо, їж!” Але він повернувся і пішов до дверей. Другу мишу чоловік впіймав у кишені своєї куртки. Та коли я побачила, що миші навіть у швейну машинку залізли і з’їли котушку ниток, я стала кричати до чоловіка, аби їм щось робив, бо скоро й нас поїдять. -- Он лежить мишоловка на холодильнику! – сердито кинув чоловік. До нього всі претензії! Я що, наймався до тебе мишей ловити? А наступного дня він переможно підійшов до мене і тицьнув мишоловку із мишею під самого носа: -- На, їж, свіжа! Можеш на зуба попробувати. А наша біла "мишоловка” спала спокійним сном. Миші його і не хвилювали, і не чіпали.
