Це було ще тоді, в студентські роки, коли щодня поспішала на заняття в Київ. Увагу мою привернув водій, дуже схожий на популярного італійського виконавця Тото Кутуньо. Чорне хвилясте довге волосся. Такий же симпатичний, серйозний...Виглядаючи жовтого "Ікаруса", я завжди думала: чи везтиме мене сьогодні "мій Кутуньо"? ...Їду. Стою за кабіною, спостерігаю в дзеркало. Зупинка. Їдемо. Знову зупинка. Зосереджене обличчя. Очі світяться передчуттям ДОРОГИ. ...Минуло років зо двадцять. Як і раніше, щодня прямую в столицю. Стою на зупинці. Раптом через дорогу мені назустріч іде..."мій Кутуньо"! Придивляюсь до стомленого постарілого обличчя, бачу сивинки в пишних хвилях волосся. Так хочеться зупинити чоловіка і розповісти йому, що я його впізнала, подякувати за те, що він "був" у моєму житті...Але соромлюсь і не наважуюсь цього зробити. Зустрічі на зупинці повторюються ще. В голові постають запитання: куди ти поспішаєш щоранку? Чом тепер твої очі НЕ СЯЮТЬ передчуттям ДОРОГИ?
