Колись давно в одному селі жила собі дівчинка Оленка. Вона була добра і вродлива, тому її всі любили: і родина, і сусіди, і навіть квітки. Коли вона проходила біля дзвіночків, вони ій співали: дзінь-дзінь, чорнобривці співали ій про сонечко, а ромашки про жовтих пухнастих бджілок. Одного разу, коли вона пішла до лісу по ягоди, то почула, як говорять між собою суниці: - Бідна, бідна…, – шепотіла одна. - Майже висохла…, – відповідала друга. - Нікому ій допомогти…, – сумувала третя. - Кому треба допомогти? – спитала Оленка у суниці. - Криниці, вона майже пересохла, ніхто не знає, що сталося. - Я допоможу! - Ти добра дівчинка, але ще маленька, в тебе нічого не вийде, - відповіла одна із суниць. Ось заскрипів старий мудрий Дуб: - Все у неї вийде, іди дитино, іди, якщо не страшно. - Страшно, дуже страшно, але я так хочу допомогти. - Ти найсміливіша дівчинка, яку я бачив, - сказав Дуб. - Якщо бажаєш, я покажу тобі дорогу до криниці, щоб ти не блукала по лісу. - Дякую тобі, дядьку Дубу, покажи. Дерево зашелестіло листям, і за мить багато листочків злетіли з дерева і лягли на землю стежкою. - Їди по моїх листочках, вони тебе виведуть до криниці. Оленка ще раз подякувала дереву і побігла по зелених листочках. Незабаром вона вийшла до незвичайної галявини. На ній росли дивовижні квіти та дерева. Квіти були різнокольорові: і жовті, і блакитні, і зелені, а у деяких навіть кожна пелюстка була іншого кольору. Олена стояла на яскравому килимі з квітів і дивувалась. Коли перше враження пройшло, дівчинка пішла далі, але ніде криниці знайти не могла. Раптом дівчинка побачила дуже страшний кущ, котрий не міг сам собою з’явитися на цій чудовій галявинці. Олена відразу здогадалася, що його посадив хтось злий. Вона підійшла до нього, розсунула гілки й одразу же подряпала руку. Але, незважаючи на біль, вона стала продиратися крізь нього і за ним побачила криницю. «Хтось захотів ії сховати», - зрозуміла Олена. Дівчинка подивилась у криницю, води там майже не було. Раптом вона побачила у воді якусь страшну зелену істоту, що злими маленькими очима подивилась на неї і відразу сховалась. - Хто це? Що їй тут треба в криниці? Ау! Ти хто? – погукала Олена. Але ніхто не обізвався. І Олена вирішала спуститися до криниці. По мотузці вона швидко злізла вниз. Вода доходила до колін і була дуже холодна й забруднена. Раптом біля дівчинки заклекотіла вода і знову з’явилась огидна істота, схожа на жабу, тільки набагато більша і з руками замість лап. - Що тобі треба? – запитала істота. - Я прийшла допомогти криниці, адже ти забруднила її. Чому ти тут оселилась? Істота приклала руки до пащі і заскрипіла, - це вона так сміялась. - Я - Людожаб, син жаби та відьми. Знаю багато заклинань і вмію чаклувати. Що ти хочеш? Хочеш мішок срібла чи золота? Чи може бажаєш залишитися зі мною і навчитися чаклунства? Послухай, як я добре співаю! Істота почала огидно хрипло квакати. І в цю мить вода у криниці стала перетворюватись на зелену твань. - Тихше, зупинись! – закричала Олена. - Не співай більше, скажи, чому ти вибрав саме цю криницю, а не якесь болото? - Мені байдуже, де жити, цей ліс і так незабаром перетвориться на болото. Коли я співаю, вода зеленіє, стає брудною і підіймається, її стає все більше. А коли вона заповнить криницю, то переллється через край і розтечеться по всьому лісу. І тоді я стану царем! Я - Людожаб! Оленці стало страшно. Він такий сильний і огидний, як вона зможе прогнати його? - Так, що ти хочеш? – знову спитав Людожаб. - Я хочу, щоб ти пішов звідси – сміливо відповіла Олена. Тоді людожаб зло посміхнувся і почав співати свою жахливу пісню. Вода стала підійматися. «Утоплюся», - подумала дівчинка. Брудна вода доходила вже Олені до пояса. - Замовкни, - крикнула вона Людожабу, але він і не подумав зупинятися. Олена чомусь почала розуміти, що він співає: Все забрудню, Все втоплю, Навіть матінку свою. Я затоплю ліс і гори, Я великий і страшний! Від цієї пісні Олені стало ще страшніше, вона не могла більше цього слухати і несподівано сама почала співати чистим дзвінким голосом: Ой, криниченько моя, Дай води напитись, Щоб в долонях заблищали Крапельки життя… Почувши пісню Олени, Людожаб замовк. - Ану зупинись! – наказав він. Дівчинка побачила, що вода стала трохи чистіша, і зрозуміла, як можна зупинити Людожаба і звільнити криницю. І вона почала співати всі пісні, котрі знала, одну за одною. Спочатку Людожаб кричав і намагався залякати дівчинку, потім обіцяв срібло та золото, а потім благав зупинитися, але Олена співала й співала. Коли вона проспівала всі пісні, які знала, почала вигадувати нові. І так у неї мелодійно і гарно виходило, що стало яскравіше світить сонечко, швидше рости квіти, а злий колючий кущ засох. Вода в криниці стала прозора і чиста. Людожаб почав зменшуватися, його руки поступово перетворилися на лапки, і він, ставши звичайною жабою, кинувся навтьоки. Вода наповнила криницю й обережно підняла дівчинку вгору. Оленка ступила на землю. До неї підлітали птахи, квітки схиляли до неї свої голівоньки і привітно кивали. Всі раділи. Яка ж Олена була щаслива, що допомогла Криниці. Відтоді добрі люди кажуть: хто цю криницю знайде і вип’є води з неї, той зрозуміє музику і зможе писати вірші та пісні. А може і ти там був?
