Дивуюсь і обурююсь: чому Бог, створюючи на світ людину, не дав їй хвоста? Усі живі істоти мають хвости: птахи, риби, свині, корови, собаки, коти та навіть миші. А людей Бог обділив. Чи то хвостів уже не лишилося, чи Бог не знав, якого хвоста людині треба: великого чи малого, тоненького чи товстого? Хтось заперечить, що людині хвіст не потрібен, бо є руки. А я вважаю, що хвіст необхідний. Наприклад, селянам згодився б хвіст такий, як у корови. Стоїш на городі в літню пору – руки зайняті, а тебе обсідають комарі, мошкара. Вдарив би хвостом раз, вдруге -- і кровопивці полягли. Коли ж із городу, чи то з міста повертаєшся, двох рук замало. Можна було б і на хвоста сумку чи кошик почепити. А на старість, коли ноги втомлюються, хвіст взагалі необхідний. Тут уже має він бути дебеліший, щоб можна гарно на нього спертися, відпочити. Та навіть впасти, і то м’якше на хвоста, ніж об асфальт дерболизнутись. Ще хвостом можна когось стьобнути, ніби ненароком, хто вам насолив добряче. Я не я і рука не моя. Хай з хвоста і питають. До нього всі претензії. А керівникам, усім начальникам і начальничкам, секретарям і контролерам, тим, хто сидить за столами у різних конторах і конторках, коров’ячі хвости, звичайно ж, не потрібні. Їх мухи не кусають. Але хвости їм однак потрібні. Тільки вже котячі. Заходите ви до начальника чи ще до якоїсь конторської пані і, перш ніж щось попросити, – дивитесь на хвоста, який з-під столу виглядає або із крісла звисає. Якщо він лежить, чи висить нерухомо, тоді можете починати щось говорити, чи просити. А коли хвіст ворушиться сюди-туди, тоді не псуйте собі нерви і йдіть геть. Якщо вам конче потрібно чогось добитися, тоді можна наступити на хвоста, або десь у дверях притиснути гарненько. Тоді уже вас будуть просити... Декому з депутатів згодилися б собачі хвости. Подивишся, якщо виляє ним – підлабузник, хамелеон. Піджав хвоста – щось не вдалося провернути. Крутить ним жваво – все йде, як по маслу. Хвостами гарно було б ще й сліди замітати. І чому Бог не дав людині хвоста?
