Жили собі
дві Пані. Одну звали Сірою, бо обличчя в неї було завжди сірим. А друга
Пані називалась Зеленою, бо мала зелені очі і волосся зі свіжої трави.
Обидві Пані весь час ткали. З ранку – до пізнього вечора, а
з вечора – знов до самісінького ранку. Ніхто не пам’ятав, звідки
взялися ті Пані, то й думали, що вони були завжди.
– А що ж такого ткали ті Пані? – спитав якось один хлопчик.
І я тоді не змогла відповісти, от і вирішила написати
казку. Казку-відповідь одному хлопчику, а заодно – і всім хлопчикам та
дівчаткам. Тож слухайте.
Сіра Пані з сірим обличчям снувала довге-довге сіре
полотно. Тому полотну не було ані кінця, ані краю. Тим полотном можна
було б підперезати і Землю, і Місяць, і Марс, і навіть вистачило б на
маленьку Венеру. Те полотно було суцільно сірим, бо Сіра Пані позбирала
усі сірі нитки з усіх крамниць. Сірі нитки усіх сірих відтінків. І лише
кілька клубочків було білих та жовтих.
Друга Пані була Зеленою. В її зелених очах цвіли яблуні, а
волосся з трави було густим і грайливим. Ця Пані снувала довге-довге
зелене полотно. Цим полотном можна було б кілька разів підперезати і
Землю, і Місяць, і Марс, і навіть вистачило б на маленьку Венеру. Зелене
полотно мало різні відтінки. І ніхто не бачив, щоб Зелена Пані купувала
нитки у крамницях. Для всіх було великою таємницею – звідки Зелена Пані
узяла нитки кольору соснових бруньок? …або кольору молодих горіхів?
…або кольору першого листочка на юному клені? …або кольору пилкової
роси?.. Ніхто цього не знав, а Зелена Пані усе ткала та й ткала, і не
було кінця-краю ані тому снуванню, ані полотну, ані самій Пані. Зелена
Пані здавалась завжди молодою…
– А що ж такого ткали ті Пані?
Мабуть-таки це – загадка. Велика таємниця…
Я вам розкажу лише те, що сама бачила, і тоді, може, таємниця розкриється…
Сіра Пані снувала довге сіре полотно з білою смужкою посередині, а
інколи – з жовтою. Пані була дуже скрупульозною і старалась, щоб полотно
було рівним. Та воно не дуже її слухалось – полотно жило власним життям
і часто рвалось. Від цього Пані дуже дратувалася, ставала зовсім сірою і
починала голосно кахикати.
Тоді на поміч приходила Зелена Пані. Вона допомагала латати те довге
сіре полотно своїми зеленими латками.
Сіра Пані сварилась:
– Знов ти псуєш моє сіре полотно!
– Не сваріться, Пані. Та ж ви все одно не встигнете все
самі залатати. Вам он ще скільки роботи! А моє полотно – саме латається,
тож і вам маю час допомогти.
Сіра Пані лише кахикала у відповідь і знов бралася до роботи.
Зелена Пані була майже завжди радісною, бо її полотно
допомагало їй. Воно саме латалося, а інколи, коли Зелена Пані гуляла
зеленими луками – воно навіть саме снувалося.
Дуже зрідка Зелена Пані була сумною, і мало хто знає чому. Я теж не
знаю.
А знаю я лише те, що колись-таки Сіра Пані стомиться (дуже
вже вона кахикає!), а Зелена – ніколи не стомиться. Бо полотно її –
живе, і тому – вічне. А сіре полотно треба весь час латати,.. а воно все
одно рветься. Тому і злою здається Сіра Пані, гірким здається її
кашель, і всі, хто помагають їй, мають печальні лиця.
– А що ж такого ткали ті Пані? – знов спитає в мене той самий хлопчик.
– Не знаю, – скажу я. – Знаю лише те, що бачила. А що бачила – те й розповіла.
