З весни і по осінь, в погожу днину, Оксина сиділа на спризьбі під хатою і милувалася сонцем. Його яскраве світло пробивалося крізь чорну пелену сліпих очей. Тільки воно пестило її стареньке зморшкувате обличчя теплими промінцями, гріло її покручені ноги, рахувало мозолисті пальці. І було так добре. А ось хмари Оксина не любила. Як тільки вони насувалися на сонце - наступала ніч. Уже п'ять років для неї э тільки день і ніч і быльше нічого. Але день такий короткий, а ніч довга - довга і чорна-пречорна. Коли б то вона знала, що стільки доведеться їй жити, зробила б операцію, - журилася старенька. - Зробила б! Зробила б! За що зробила б? - заперечувала собі. Оксина зачула кроки, побачила тінь і голосно погукала: - Хто тут ходить? - Це я бабо, - озвався правнучок Андрій. - Це Надя! Це Аня! Це Оксанка! - вигукували вони, пробігаючи повз бабу. - Нам і собак не треба, - сміялася Надя. - Баба нікого не пропустить чужого. Оксина жила в одному дворі із внучкою. Її старенька хата стояла поряд із великою новою хатою Надії, яка немов метелик літала по двору сюди - туди, сюди - туди. Баба тільки очима за тінню до сараю, від сараю, до погріба, до криниці, у город. У Надії велике господарство: дві корови, коник, поросята, кури, курчата і вся земля навколо. Робить вона, як проклята: ні дня, ні ночі. І сіно, і дрова, і базари, не кажучи вже про городи, про тонни картоплі, які доводиться тягати в погріб, із погріба. І зварити, і прибрати, і попрати і Оксину тричі погодувати. Забрала вона внучку до себе ще маленькою. Боялася аби не померла, слабенькою росла. В дочки ще троє, окрім неї лишилося, а Оксина одна в хаті. Слава Богу окріпла дитина, славна господиня вийшла з неї. Все бігом та бігом. І заміж віддала її баба, і хату помагала зводити, правнуків гляділа. Вже й правнучка діждалася. От тількі шкода, що не може помилуватися ним. Тільки голосочок чує його: "ба-ба-ба". Сидить Оксина лущить квасолю і перебирає в думках своє життя. - Чи думала, що доживе до такого віку? По весні дев'носто п'ять буде. Вона найстаріша у селі. Одна солдатська вдова лишилася. Але і в таки роки, і сліпа намагалася допомагати дітям чим могла. Як тільки виходила у двір гукала до внучки: - Давай мені роботу! І Надія підставляла великі чорні чавуни, в які баба складала картоплю для свиней. А ще чистила кукурудзу, буряки, плела цибулю у вінки, навіть картоплю перебирала. - Ось, бабо я вам пенсію принесла! - погукала листоноша. - Добре, добре! - озвалася Оксина. - Наді оддай. - Слава Богу дождалися. І посвітлішало її обличчя, і на душі тепліше стало. Їй уже не треба грошей. Їй уже нічого не треба. От коли б хоч одним оком трішки бачити, щоб Наді помагати. Оксині помирати не можна! Оксині треба жити! Їй пенсію дають! Як вони без неї будуть? У Наді ні роботи, ні зарплати. У Наді діти вчаться. Їх треба і зодягнути, і прогодувати, і за навчання заплатити і на дорогу дати. Надя в боргах. А з чоловіком лихо приключилося. Де воно й взялося на їхню голову? Такого і ворогу не побажаєш! Бідна тягнеться, як кінь в одній упряжці. А у Ані чобітків на зиму немає, у Андрійка курточки, а в самої зуби вже тиждень болять. Схудалася, мов билиночка. Ні за що полікувати, нема як вирватися до міста. А ще корова захворіла, поросята пропали. Великі такі. Ледве із сараю витягли. Добре, що вона не бачила. Без сала зосталися. Тепер на олійці живуть. Постують... Ще й коршун унадився. Двох півнів забив. Де тонко, там і рветься. І дочка у лікарні лежить. Наді додалося клопотів. На два господарства. Скільки Оксина буде пектися за всіма? Ой, же стомилася вона жити! Але їй не можна думати про смерть, аби не закликати до себе. Їй треба жити! - Ось подумай, дитино, скико я живу. - скрушно хитала бабуся головою і зверталася до сусідки. - При мені колгосп утворювалися, при мені вони й розпалися. Тоді силою заганяли, у тюрми садили. Батька наш не хотіли в колгосп. П'ятеро коней було, дванадцять десятин землі, корови, свині. І все оце оддай?! Нас із хати вигнали. Ми по людях ходили. А батька в тюрму посадили. Ех, не дождати б не кому! А тепер все розвалили, розтягнули! Поля бур'янами позаростали і нікому нічого! Добре, що хоч пенсію дають! А що молодим робити? Якось заслабла Оксина, не вставала з ліжка. Тіло не слухалося. Що вже попобігала Надія. Лікувала її, розтирала і все просила: - Не помирайте, бабусечко! Як ми без вас будемо? І Оксина встала. Їй треба жити!
