Коли я підріс і, як казав батько, став парубком, бо ходив уже в куценьких штанях на підтяжках і в піджаку з блискучими, мов парча, рукавами (носовиків тоді не носили), батько приніс із лугу рій бджіл. Було це саме в косовицю. Обкошував він траву коло верби, коли ж – глядь, а там на гіллячці гойдаються, мов гірлянда, бджоли. Струсив він їх у банку з-під води і приніс додому. - На, сину, каже, пасічникуй, ти вже дорослий. Я у твої роки вже за плугом ходив, а ти й досі байдикуєш. Вулика у нас не було, але я зметикував. Знайшов діжку, яку підготували для огірків, висипав туди бджіл, накришив хліба, поставив воду в баночці, накрив гарно дошками, щоб, бува, не порозліталися, і наказав наметувати повну діжку. А сам, повагом, як дорослий, пішов до хлопців, які гуляли в піжмурки. Як не як – пасічник! Наступного дня заглянув до діжки і доповів батькові, що бджоли понаїдалися хліба, понапивалися води і повиверталися, сплять, ледацюги, а меду не роблять. Батько подивився, висипав чомусь сонних бджіл, покрутив скрушно головою. -- Не буде з тебе пасічника, - сказав він. – А я думав, меду понаїдаємося... Бери вила, ходімо сіно перевертати. Пасічником я так і не став. Вивчився на водія. Але коли мова заходить про бджіл, то розповідаю всім, що мав їх колись повну діжку і навіть два дні пасічникував.
