|
Марія Воробей
Прихисток духів (продовження)
П о т е р ч а т а
Ха-ха! І де ж тії сусіди?
Пустка навкруги...
С т а р ш а М а в
к а
(свариться)
Не смійте, не то – розбудим Вія...
Сусіди будете, наприклад, ви!
Тож, вирятовуйте сусідку, лихварі...
П о т е р ч а т а
Та сіль давно звалилася у грудку...
(насипають у горщик
піску)
Ось тобі солі!
Потерчата
регочуть і втікають.
Домовик
кидається слідом за ними.
Д о м о в и к
Ну, бісенята, роблять таку шкоду!
У горщики піску понасипали,
Чекайте, я вас!..
С т а р ш а М а в
к а
Облиш, нехай біжать...
Ти ж, господине, йди-но у комору,
Пшона стовчи на кашу...
Р у с а л к а – г
о с п о д и н я
Там темно, і гадюка
Під ступкою живе,
А я її боюсь!
І просо геть розкротили кроти...
С т а р ш а М а в
к а
То сала вріж, – було колись у бодні.
М а в к а п е р ш
а
А бодню й сало –
З’їли хробаки давно...
С т а р ш а М а в
к а
То хліба напечи та картопляників!
М а в к а д р у г
а
Та борошно геть миші розточили,
Тільки діжа й лишилась на горищі.
Р у с а л к а п е
р ш а
А картопля – забули вже яка вона і є!
С т а р ш а М а в
к а
То принеси водиці із криниці,
Ось і коромисло, стоїть у куточку...
Р у с а л к а – г о с п о д и н я
В отсих іржавих відрах?
Р у с а л к а д р
у г а
(сміється)
Враз вивалиться дно,
Коли води наллєш...
Д о м о в и к
(віднімає відра)
Е ні, прошу із хати
Нічого не виносити!
М а в к а п е р ш
а
Та й криниця – забита дошками...
Р у с а л к а п е
р ш а
Деревина уже прогнила і розпалась,
А дно замулилось,
Вода запліснявіла...
З
мороку озвалось: „Ох-ох-ох-ох!”
В с і
О, знову дух озвався!
Так, не кажімо більш нічого,
Що б засмутило господиню.
Чути
сильний тріск. Усі завмирають. На підлогу сиплються засушені трави, калина,
вербові гілочки, що зберігалися за сволоком.
Д о м о в и к
(занепокоєно)
Що то? Землетрус чи грім –
Перун, мабуть, озвався...
В с і
(метушаться)
Ой, пробі! Куди втікати?
Страшно, боїмося!..
Д о м о в и к
Не бійтеся, цій хаті ще стояти!..
Р у с а л к а д р
у г а
Авжеж, стояла би, коли б
Землі не накротили
Кроти залізні...
Насипали таку могилу, –
Нам більшої не бачити повік...
Д о м о в и к
Та балки нібито міцні,
Але вже крівля
Ось-ось завалиться...
(підбирає трави)
Це ж господиня ще сушила:
Ось деревій – від живота,
Калина – від простуди,
А любисток, казала,
То – як чари для кохання...
С т а р ш а М а в
к а
Якщо так добре зналися на травах, –
Чому ж тоді тікали від напасті?
Буцімто не знають,
Що від неї не втечеш...
Р у с а л к а п е
р ш а
Були й такі, що повернулися невдовзі, –
Та не сюди, а деінде, –
То далеченько є від цього пекла,
В свої домівки...
Живуть і здрастують,
І доживають віку,
Немов пошлюбились з природою
Назавжди!
Р у с а л к и
(підкрадаються
гуртом, вибивають зілля з рук Домовика)
Ось тобі, на! Щоб нам не ворожив...
С т а р ш а М а в
к а
Це зілля – омертвіле і старе,
Настільки пересохло,
Що сили ніякої вже не має...
Піднімає
з підлоги жмутик лози, хльоскає нею по спинах. Усі з вереском розбігаються.
Д о м о в и к
(збирає лозу)
Не так, не так, я бачив щовесни,
Як це робила господиня.
Легенько б’є
кожного, хто
першим трапиться під руку, приказуючи:
Не я б’ю – верба б’є,
Якая? Святая!
Через тиждень – Великдень,
Недалечко – червоне яєчко...
Лоза
розсипається.
Домовик
бережливо кладе рештки разом із травми за ікону.
Колись ходила господиня
Далеко так до церкви,
Гілляччя окропити, –
І щовесни оновлювала трави...
Тепер нехай хоч це лежить –
Торішнього ж немає...
С т а р ш а М а в
к а
Ти справді сподіваєшся,
Що господиня вернеться?
Так бережеш добро!
Д о м о в и к
Авжеж, чекаю!
Якщо не з’явиться в людському тілі, –
Озветься духом.
(З ними я дружу!)
Додому ж прийде, бо
Куди вертатись духам?
Звісно, у свою хату...
| 
