Каталог творів

Марія Воробей

Прихисток духів

(продовження)

Р у с а л к а  п е р ш а

Щось скучно стало...

Може, затанцюємо?

С т а р ш а  М а в к а

А справді, краще – грища...

Ану, шикуйтесь на кривого танцю!

І далі – вихилясами

Ще польку, краков’яка...

В с і

(знічено)

Ми так не вміємо.

С т а р ш а  М а в к а

А що ми вміємо робити?

(крутить стару прядку)

Прясти, ткати?

Чи шити одяг?

Є полотно у скрині –

Ще не зотліло...

Всі ніяково мовчать.

М а в к а  п е р ш а

На жаль, не вміємо ми

До ладу нічого.

Бо ж біля прялей завжди пустували, –

Їм веретено падало, псувалася основа...

Та й шити – знаємо лишень,

Як нитку вправити,

Висмикували ізпідтиха – й не раз,

Вдоволені досадою кравчині...

С т а р ш а  М а в к а

То, може, знаєте, як „поводить тополю”,

„Прокласти кладочку”, „поставити Марену”?

Якщо не вмієте ніякої роботи...

В с і

Що це знову?

Здається, хата валиться!..

Куди втікати? Що нам хапати?

Надвір хутчій, через ходи підземні,

Там – провесінь, отож не пропадем!

С т а р ш а  М а в к а

Не галасуйте!

Ще он скільки є хатів, –

Знайдемо іншу...

Д о м о в и к

Але якраз оця – була моєю!

(категорично)

Я тут лишаюся, а ви – ідіть, ідіть...

Н а й м о л о д ш а  М а в к а

(сміється нервовим сміхом)

Та все навкруг твоє, ха-ха, –

Бери, що хочеш!

С т а р ш а  Р у с а л к а

А так, йди у сусідську хату!

В ній – сторожа немає,

Подався за людьми...

Д о м о в и к

Я вичистив свою й оберігав...

У іншій, може, дідьки,

Нічниці та песиголовці,

А може, й вовкулаки!

В с і

Ходімо, сам побачиш – чисто!

Хапають Домовика, тягнуть до потаємного ходу. Той опирається. Тріск сильнішає. Всі, окрім Домовика, з вереском зникають.

Д о м о в и к

(у розпачі)

Я замовляння знав, бо чув не раз,

Як господиня щодень його

Проказувала вголос: щоб захистити

Від повені оселю, вогню та відьом,

А нині – все забув, але коли б згадав...

Однак, чи допоможуть тут закляття, адже

Наперекір постала людська сила?!

(ховається під піч)

Озиваються духи: „Ох-ох-ох!” Чути все сильніший тріск. Врешті обвал і – суцільне затемнення...

Е П І Л О Г

Знову заквітне земля, поволі загоївши рани,

І життєдайні джерела очистять озера й криниці,

І ластівки  та лелеки заселять знову довкілля,

Що пробуджувать будуть квітневими ранками

Мавок, русалок та потерчат невгамовних...

Дикі ліси піднімуться поспіхом й бджоли

Хвойний нектар спиватимуть несамовито,

Дружно змагаючись з сім’ями, що смакуватимуть

Цвіт білопінний старезної дикої груші,

Давнього свідка людської жахної трагедії...

І несподівано ступить нащадок – схоче побачити

Роду свого колиску в руїнах схоронену,

І розкопає могилу, і прийде у відчай нечуваний:

Все, що тримало віть родоводу – померло,

В тлінь перейшло, порозсипалося в порох,

І у чорнозем глейкий обернулось поволі, котрий

Виважить світ на терезах прибутків шалених, –

І тільки...

Що залишиться, справді, у спадок?

Ні палат мармурових, ані сходів величних,

Ні пірамід таємничих не знала земля тамтешня, –

Знала море пісень і притч, та мудрих бувальщин,

Що розбіглись з людьми, як струмками пречистії води,

Знала дивний народ і хитромудрі ремесла,

І танок запальний, містичні повір’я та грища,

Юних красунь і мужів кремезних, відважних.

Знала хату селянську із усіляким начинням,

 * Пісні записані від переселенців із „Зони” в 1990 році.