Пада жовтим листком ця осіння печаль в мою душу. Сірим смутком окутує нашу пізню, таку беззахисну любов і шепоче настирно, як змій: "Я забути не мушу" але серце пручається і тріпоче, поранене, знову і знов.
Скоро сніг упаде, білим саваном землю покриє, мокрий вітер батогами сіктиме плече. Ти не бійся, коханий, тебе я, мов квітку, зігрію, коли сонце за обрій так підступно від нас утече.
І приречність двох самотин враз зіллється уже воєдино, наші душі полинуть у безмежну примарність світів, бо земля ця жорстока, хоч ми ії дуже любили, хоч любов збережем до кінця швидкоплинно згораючих днів.
