- Милий, який довгий шлях до раю! - Що ж, кохана, іншого немає... - Любий. Вже й століття промайнули. Може, ми те щастя проминули? - Ні, кохана, щастя - не пір'їна - Як його прогавила б людина? - Але ж глянь, як побіліли коси, Ноги закривавилися босі, Очі сліпнуть час від часу швидше, Тільки обрій не стає нам ближче! - Як же нам вернутися додому? Там позаду - тільки ніч і втома. А попереду - дивись: вже сяє Вогник... Брама щастя, а чи раю! Ми пройшли цей шлях, моя кохана, Хоч на серце в мене вже, а рана, Хоч в руках уже немає сили, Щоб те щастя втримати зуміли. Тож нехай тепер, немов жар-птиця, Нашим дітям недосяжне сниться.
