Людмила Сотник
Я так стужилась,
милий мій, за Вами –
За дужими і
ніжними руками,
За світлістю
високого чола,
За усмішкою, що
мені була
Дарована осінньою
порою,
Коли я
розминулася з собою
І йшла, не
розбираючи доріг,
Туди, де все
вкриває вічний сніг…
Я від своєї туги
завмираю,
Повільно, по
краплиночці, вмираю,
І тільки вірш,
замучений в мені,
Раптово схлипне у
чужій струні.
2006 р.
|