Вівторок, 24.10.2017, 09:54Вітаю Вас Гость | RSS
Броварське літературно-мистецьке об’єднання «КРИНИЦЯ»
Меню сайту
Категорії розділу
Проза [56]
Поезія [289]
Статті [26]
Статистика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Литература Киев
free counters
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Каталог творів


Головна » Твори » Проза

Вона водила трамвай у Броварі
Раїса Щербакова

Вона водила трамвай у Броварі

Цікава людина жила у Броварах. Жива легенда. В її світлій голові зберігається пам'ять про події, що відбувалися 70 років тому.

Тяжке життя прожила Сердюк Марія Григорівна, дівоче прізвище Журавель (1921– 2007), як і всі її ровесники, яким уже за 70. Але яке це щастя, коли людина з високо піднятою головою може сказати, що прожила своє життя чесно, тому душа її на схилі років чиста.

Марія Григорівна народилася у 1921 році. Її трудовий шлях почався в 16 років. В сім’ї були ще молодші брат і сестра. Жили на Микильській Слобідці. Пішла Марія працювати кондуктором на трамвай. Сподобалася їй ця робота. У 18 років закінчила курси водіїв трамваю. Спочатку їздила на одинарному трамваї. Доводилося вставати о четвертій годині ранку. Пасажири часто дивувалися, що маленька, тендітна дівчинка добре справляється з трамваєм. Пригадує, як одного разу вона вийшла з кабіни, щоб перевести стрілки на колії, а потім заходить на передні двері, то якийсь чоловік не пускає її. Каже: «Чому йдеш на передні двері? Ти що вагітна? Не маєш права. Виходь, не затримуй трамвай». Марія спокійно відповідає йому, що «без мене трамвай не поїде, бо я водій». Чоловік дуже здивувався і каже: «То я вийду. Не хочу їхати з таким водієм». Пізніше дали їй спарений (з причепом) трамвай і маршрут Київ–Бровари. Пасажирів на цьому маршруті було завжди багато. На кожній зупинці стояли черги. Міліція слідкувала за порядком. На «старому дубі» був роз’їзд для зустрічних трамваїв, а також на вулиці Київській, де тепер дитячий садочок.

Якось у перші дні війни в Києві до трамваю зайшов підполковник і сказав до Марії, що доведеться їй поїхати на Київський вокзал, забрати солдатів і відвезти їх по призначенню. Марія хотіла заперечити, бо її чекають на маршруті і вона виб’ється з графіку. Офіцер її заспокоїв, що все буде добре. На вокзалі в трамвай зайшло дуже багато солдат. Офіцер за всіх заплатив, і трамвай рушив вулицями Києва. А солдати співали всю дорогу. Сльози наверталися на очі, коли Марія Григорівна згадує, як вони натхненно співали «Ревела буря, гром гремел». Більше ніколи вона не чула такого хору. У перші дні війни пасажирів на броварському трамваї стало зовсім мало. Після перших бомбардуваннь Броварів (в районі аеропорту і вулиці Київської) вона помітила на шпалах вигорілі плями, ймовірно від осколків. А ще через кілька днів маршрут був знеструмлений. Бо тоді упало дві німецькі бомби на площі в районі «Розвилки». Зруйнували колію, пошкодили трансформатор. У цей час трамвай зупинився в Биківні, а Марія з трамвайними ключами пішла пішки до свого трамвайного парку. Від того часу вона працювала вже лише в Києві.

Під час німецької окупації німці примушували всіх (а це були, в основному жінки) ремонтувати в Дарниці колію на Петрівку. Важкі шпали жінки переносили удвох. І відпочити не можна, бо одержиш нагайкою. Батько при німцях помер, бо тяжко працював – окупанти примушували рити окопи. Під час відступу німці палили будинки, а людей забирали до Німеччини. Та люди, хто як міг, переправлялися через Дніпро, ховалися у Броварському лісі біля озера Ковпит. У їхньому «таборі» були і старі люди і малі діти. Довелося більше двох тижнів ховатися. А була вже осінь. Не всі малі діти вижили в таких умовах.

Одного разу до табору під’їхали на конях кілька солдат в німецьких накидках. Люди злякалися, дехто навіть у болото заліз. Тоді солдати скинули свої накидки. Це були наші розвідники! Всі зраділи, цілували воїнів, плакали від радості. А ті сказали, що людям можна іти лісом лише в сторону Зазим’я, бо дороги заміновані. Через деякий час після розвідників по лісовій дорозі іде наша передова військова частина, за ними їде польова кухня на конях, а молодий повар так красиво співає на весь ліс. Солдати такі натомлені, вигляд у них, як у військовополонених – хто в різних чоботях, хто в одному чоботі і одному черевику, одяг обірваний (ось вона – правда війни). Раптом пролунав сильний вибух, і все закрила хмара куряви й диму. Згодом люди побачили, що одного коня розірвало, і повара нема. А на соснах висять кишки. Таку картину побачила Марія, і все життя вона у неї в пам’яті. Коли Київ визволили, повернулися додому, але все було спалено. Разом з матір’ю діти вирили яму, накрили, чим попало. Так жили взимку.

Військова частина, що будувала міст через Дніпро замість зруйнованого, запросила на допомогу місцевих жителів. Багато людей відгукнулися. І Марія теж. Чоловіків було мало, а треба було підвозити різні матеріали. Тому дівчатам запропонували вчитися на шоферів. Серед шістьох добровольців була і Марія. Пройшли швидкісні курси шоферів. Дали дівчатам машини. Марії дісталася нова полуторка з причепом. Возили з лісу колоди, які розпилювали на березі. Дошки підвозили на місце. Їздила і за Київ по металеві деталі для мосту. Працювала, аж поки збудували міст (по цьому мосту їздили, аж поки не збудували міст ім. Патона). Потім знову пішла водити трамвай.

А ще на початку свого робочого шляху в трамвайному парку ім. Красіна тендітна дівчинка приглянулася молодому слюсарю, що ремонтував трамваї, броварцю Сердюку Івану Петровичу (1918–2003). Та його в грудні 1939 року призвали на фінську війну. З 1941 року він уже танкіст 141 танкового полку, механік-водій. Було поранення, потім артилерійський полк – механік-водій до 1944 року, ст. сержант. Після чергового поранення лікувався в Тбілісі, І група інвалідності. На День Перемоги у 1945 році Іван разом з батьком взяли хлібину і, як прийнято, поїхали свататися. Згодом одружилися, повінчалися, десь знайшли навіть фату для молодої. І забрав Іван Сердюк у Бровари свою «журавку» - із землянки у тимчасову хатинку.

У пошуках роботи по спеціальності Марія дійшла до кінного заводу, бо почула, що там є машини. Справді, на великому майданчику стояли багато поломаних трофейних машин різних марок. Марія підійшла до двох чоловіків, що стояли поруч, і звернулася до них: «Я шофер і хочу побачити, які тут є машини». Чоловіки посміхнулися, подивилися на неї з недовірою і кажуть: «Яку машину сама збереш, на такій і будеш їздити». «Їздити я умію, а збирати ні». На цьому пошуки роботи довелося припинити. Займалася господарством, народила першу дочку, почали будувати дім. У 1951 році сім’я уже з двома дочками переїхала у свій дім. І були Сердюки Іван і Марія першими мешканцями вулиці Маяковського. Коли діти підросли, Марія Григорівна пішла працювати на комбінат «Хімволокно» (п/с 512). Там теж була водієм. Але вже на автокарі. На 2-й віскозі в обробному цеху підвозила мотки пряжі для обробки – аж 14 років – виконувала подвійну норму в шкідливих умовах. Працювали в 4 зміни. Якщо зміна починалася о 6 ранку, то з Броварів наймали машину. Якщо зміна закінчувалася о 12 ночі, бігом бігли на зупинку автобуса, щоб встигнути на останній автобус. Було кілька разів, що не помістилися в автобус, або запізнилися, то пішки вночі йшли у Бровари. Чоловік Іван Петрович працював на «Хімволокно» бригадиром-монтажником тресту «Комунхімремонту». Прожили разом в любові і злагоді 58 років. Дочок виховали, дали вищу освіту, діждали онуків. Помер Іван Петрович у 2003 році у віці 84-х років. А Марія Григорівна хоч і хворіє, і ноги погано ходять, але дякує Богу, що у свої 85 ще іноді може допомогти доглядати правнука. Вона ніколи не скаржилася на тяжке життя, всім робила тільки добро. Завжди пам’ятала заповіт діда, який перед смертю наказав онукам жити чесно, нікому не робити зла, поважати батьків, тоді і вам буде добре. Так вона і живе.

1 квітня 2006 р. Марії Григорівні виповнилося 85 років. Вона бадьора духом, читає газети, цікавиться новинами у Броварах і в Україні. Очі світяться добротою, бо їй не соромно за своє життя. Хоче, щоб теперішня молодь знала, як ми жили, скільки пережили, але вистояли. Зараз ветеранам потрібна тільки увага, повага і співчуття. Померла вона у 2007 році.
Категорія: Проза | Додав: lisova (13.11.2011) | Автор: Раїса Щербакова
Переглядів: 420 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Ваш час
Пошук
Друзі сайту