«Забагато часу, щоб збагнути: дерева мають крила», ‒ це було давнє пророцтво, написане графіті на Великій Київській Стіні.
Уздовж стіни мчав потяг, з вікон і дверей якого сипалось лушпиння від
соняшника. Лушпиння було так багато, що від нього траплялись затори:
зупинялись трамваї і авта, усі нервували, сварились, кривились, а в
перервах лузали насіння в якості психотерапії. І ніхто не шукав причин
цих заторів. У ті часи замість клумб клеїли на асфальт величезні наклейки з квітами,
вішали бігборди із надписом «Київ – місто квітів». Це нікого не
дивувало.
Інколи асфальт тріскав по швах – наче затісний корсет – і тоді земля
дихала... дихала... До нової порції асфальту. Це називалось
землетрусами. І чимдалі, тим частіше із Землею траплялась така халепа.
В одному будинку – не на горищі і не в підвалі, а просто-таки на
двадцятому поверсі мешкали Тутіфру і Тутіфра. Хто з них був якої статі –
невідомо. У ті часи це було не важливо. Умовно будемо вживати до
Тутіфру займенник «вона», а до Тутіфра – «він». Якщо вас це не
влаштовує, то телефонуйте на гарячу лінію: 8-800-900-300±10.
Тутіфру і Тутіфра часто сиділи на даху свого будинку і шукали сонце. Разом з ними сиділа тополя, яка так і вросла в дах.
- Ти бачив сьогодні сонце? – питала Тутіфру.
- Ні, не бачив, - відповідав Тутіфра.
Так вони спілкувались годинами. А тим часом сонце сідало за «Пузату
хату», а десь опівдні виринало з-за «Японахати». І невідомо, чому так
довго доводилось його чекати. Здавалось, у цій країні запізнюються не
лише потяги.
Іноді Тутіфру і Тутіфра кохались. Нічого особливого. Просто дві планети, які так і не зустрілись.
Одного ранку Тутіфру вийшла з будинку і відчула... запах яблук. Давно
вона не чула цього запаху, адже за своє життя не посадила дерева, не
збудувала хати і не виростила сина. Просто запах яблук, від якого
Тутіфру відчувала важкість в ногах. Щось гупало з глибин землі. Тутіфру
здавалось, що яблука просто б’ють її по п’ятах, наче кудись підганяючи.
Люди довкола заметушились. Більшість з дерев у ті часи вже пішли жити
під землю. Замість сонця вони обрали ядро Землі. Однак яблукам подітись
було нікуди і вони розбивались просто об асфальт. У місті зробили
кілька колодязів, звідки вилітали яблука, тож Тутіфру пішла до такого
колодязю наловити яблук.
- Гуп-гуп-гуп, - чулося в місті.
- Гуп-гуп-гуп, - били яблука в п’яти Тутіфру, і їй ставало важко і
тепло. Так тепло, наче дві планети нарешті зустрілись і між ними
народилось сонце. Вона не знала, як сказати про це Тутіфра, тож просто
принесла додому пакет із яблуками.
- Яблука, - сказала вона замість привітання.
- Яблука? – здивувався Тутіфра. І одразу звідусіль запахло яблуками.
Неначе тільки зараз крізь двері, кватирки, разом з волоссям і п’ятами
Тутіфра увійшло тепле і запашне слово яблука. Воно викотилось із шухляд,
з-під столу, з холодильника, ванни і навіть з-під ліжка. Це слово було
круглим і теплим.
Тутіфра з’їв перше яблуко і, як не дивно, воно виявилось чарівним. Це яблуко почало ставити в ньому багато запитань, як-от:
- Куди поділись дерева?
- Чому в Тутіфру байдужий погляд?
- Що означає пророцтво на Великій Київській Стіні?
Чарівне яблуко відтепер мало свій голос у внутрішньому багатоголоссі
Тутіфра. І через цей голос з Тутіфру і Тутіфра відбувались усілякі
дива.
Наприклад, коли вони залазили на дах шукати сонце, то над ними спалахувало багато маленьких сонць, аж поки не з’являлось велике.
- Ти бачив раніше ці сонця? – дивувалась Тутіфру.
А Тутіфра дивився в обличчя сонцям і усміхався. Волосся Тутіфру тепер
завжди пахло яблуками, а з очей викотилась байдужість і покотилась світ
за очі.
Вони часто кохались. Її планета була жовтою і незайманою. Його світ був
синім і спокійним. У певні хвилини вона відчувала себе цівочкою
лимонного соку у чашці солодкого чаю: звивалась і розчинялась. Їй було
солодко і дивно. Йому – тихо і терпко.
Їх квартира пахла яблуками, а в місті люди вишиковувались у довжелезні
черги, щоб наловити додому яблук. Вони жадібно хапали ці яблука, як
повітря. І вже ніхто не пам’ятав, звідки народились ті чудернацькі
плоди. Так, у яблучній метушні, минали дні й місяці.
Одного ранку, пізньої осені, Тутіфру і Тутіфра вилізли на дах свого
будинку шукати сонце. Сонця ніде не було. Замість нього в небі повільно і
радісно летіла... молода тополя. Вона скинула свою кору, як немодну
сукню, і полетіла у вирій.
Це було одне із див, яке побачили того ранку Тутіфру і Тутіфра. І відчули, що самі можуть творити дива.
З того часу вони часто ходили містом і збирали лушпиння й старі паперові газети. Потім вилазили на дах і ліпили дивного птаха.
Осінь вже кусала себе за хвоста, коли птах вилетів із гнізда. Він був
величезний і легкий, як повітряна куля. Він знав навіщо, але не знав
куди. Раптом сонце зустрілось із ним поглядом, і птах, зроблений із
лушпиння і паперових газет, перетворився на сотні живих поштових
голубів. Тутіфру і Тутіфра уперше в житті відчули себе так, наче вони
посадили дерево, збудували хату і виростили сина. Вони не знали, як про
це сказати, тож говорили про голубів.
У кожного голуба в лапках був сувій із не намальованими картинами і
ненаписаними текстами. У кожному сувої була загорнута можливість. Голуби
знали своїх адресатів. Вони не знали навіщо, але знали куди.
