Середа, 13.12.2017, 22:52Вітаю Вас Гость | RSS
Броварське літературно-мистецьке об’єднання «КРИНИЦЯ»
Меню сайту
Категорії розділу
Проза [56]
Поезія [289]
Статті [26]
Статистика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Литература Киев
free counters
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Каталог творів


Головна » Твори » Проза

Дерева відлітають у вирій...
Катерина Єгорушкіна

Дерева відлітають у вирій...

«Забагато часу, щоб збагнути: дерева мають крила», ‒ це було давнє пророцтво, написане графіті на Великій Київській Стіні.
Уздовж стіни мчав потяг, з вікон і дверей якого сипалось лушпиння від соняшника. Лушпиння було так багато, що від нього траплялись затори: зупинялись трамваї і авта, усі нервували, сварились, кривились, а в перервах лузали насіння в якості психотерапії. І ніхто не шукав причин цих заторів.
У ті часи замість клумб клеїли на асфальт величезні наклейки з квітами, вішали бігборди із надписом «Київ – місто квітів». Це нікого не дивувало.
Інколи асфальт тріскав по швах – наче затісний корсет – і тоді земля дихала... дихала... До нової порції асфальту. Це називалось землетрусами. І чимдалі, тим частіше із Землею траплялась така халепа.
В одному будинку – не на горищі і не в підвалі, а просто-таки на двадцятому поверсі мешкали Тутіфру і Тутіфра. Хто з них був якої статі – невідомо. У ті часи це було не важливо. Умовно будемо вживати до Тутіфру займенник «вона», а до Тутіфра – «він». Якщо вас це не влаштовує, то телефонуйте на гарячу лінію: 8-800-900-300±10.
Тутіфру і Тутіфра часто сиділи на даху свого будинку і шукали сонце. Разом з ними сиділа тополя, яка так і вросла в дах.
- Ти бачив сьогодні сонце? – питала Тутіфру.
- Ні, не бачив, - відповідав Тутіфра.
Так вони спілкувались годинами. А тим часом сонце сідало за «Пузату хату», а десь опівдні виринало з-за «Японахати». І невідомо, чому так довго доводилось його чекати. Здавалось, у цій країні запізнюються не лише потяги.
Іноді Тутіфру і Тутіфра кохались. Нічого особливого. Просто дві планети, які так і не зустрілись.
Одного ранку Тутіфру вийшла з будинку і відчула... запах яблук. Давно вона не чула цього запаху, адже за своє життя не посадила дерева, не збудувала хати і не виростила сина. Просто запах яблук, від якого Тутіфру відчувала важкість в ногах. Щось гупало з глибин землі. Тутіфру здавалось, що яблука просто б’ють її по п’ятах, наче кудись підганяючи.
Люди довкола заметушились. Більшість з дерев у ті часи вже пішли жити під землю. Замість сонця вони обрали ядро Землі. Однак яблукам подітись було нікуди і вони розбивались просто об асфальт. У місті зробили кілька колодязів, звідки вилітали яблука, тож Тутіфру пішла до такого колодязю наловити яблук.
- Гуп-гуп-гуп, - чулося в місті.
- Гуп-гуп-гуп, - били яблука в п’яти Тутіфру, і їй ставало важко і тепло. Так тепло, наче дві планети нарешті зустрілись і між ними народилось сонце. Вона не знала, як сказати про це Тутіфра, тож просто принесла додому пакет із яблуками.
- Яблука, - сказала вона замість привітання.
- Яблука? – здивувався Тутіфра. І одразу звідусіль запахло яблуками. Неначе тільки зараз крізь двері, кватирки, разом з волоссям і п’ятами Тутіфра увійшло тепле і запашне слово яблука. Воно викотилось із шухляд, з-під столу, з холодильника, ванни і навіть з-під ліжка. Це слово було круглим і теплим.
Тутіфра з’їв перше яблуко і, як не дивно, воно виявилось чарівним. Це яблуко почало ставити в ньому багато запитань, як-от:
- Куди поділись дерева?
- Чому в Тутіфру байдужий погляд?
- Що означає пророцтво на Великій Київській Стіні?
Чарівне яблуко відтепер мало свій голос у внутрішньому багатоголоссі Тутіфра. І через цей голос з Тутіфру і Тутіфра відбувались усілякі дива.
Наприклад, коли вони залазили на дах шукати сонце, то над ними спалахувало багато маленьких сонць, аж поки не з’являлось велике.
- Ти бачив раніше ці сонця? – дивувалась Тутіфру.
А Тутіфра дивився в обличчя сонцям і усміхався. Волосся Тутіфру тепер завжди пахло яблуками, а з очей викотилась байдужість і покотилась світ за очі.
Вони часто кохались. Її планета була жовтою і незайманою. Його світ був синім і спокійним. У певні хвилини вона відчувала себе цівочкою лимонного соку у чашці солодкого чаю: звивалась і розчинялась. Їй було солодко і дивно. Йому – тихо і терпко.
Їх квартира пахла яблуками, а в місті люди вишиковувались у довжелезні черги, щоб наловити додому яблук. Вони жадібно хапали ці яблука, як повітря. І вже ніхто не пам’ятав, звідки народились ті чудернацькі плоди. Так, у яблучній метушні, минали дні й місяці.
Одного ранку, пізньої осені, Тутіфру і Тутіфра вилізли на дах свого будинку шукати сонце. Сонця ніде не було. Замість нього в небі повільно і радісно летіла... молода тополя. Вона скинула свою кору, як немодну сукню, і полетіла у вирій.
Це було одне із див, яке побачили того ранку Тутіфру і Тутіфра. І відчули, що самі можуть творити дива.
З того часу вони часто ходили містом і збирали лушпиння й старі паперові газети. Потім вилазили на дах і ліпили дивного птаха.
Осінь вже кусала себе за хвоста, коли птах вилетів із гнізда. Він був величезний і легкий, як повітряна куля. Він знав навіщо, але не знав куди. Раптом сонце зустрілось із ним поглядом, і птах, зроблений із лушпиння і паперових газет, перетворився на сотні живих поштових голубів. Тутіфру і Тутіфра уперше в житті відчули себе так, наче вони посадили дерево, збудували хату і виростили сина. Вони не знали, як про це сказати, тож говорили про голубів.
У кожного голуба в лапках був сувій із не намальованими картинами і ненаписаними текстами. У кожному сувої була загорнута можливість. Голуби знали своїх адресатів. Вони не знали навіщо, але знали куди.
Категорія: Проза | Додав: lisova (15.06.2011) | Автор: Катерина Єгорушкіна
Переглядів: 698 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
1  
Вже давно чекала на сайті казку Каті) +5

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Ваш час
Пошук
Друзі сайту